ТРАНСФОРМАЦІЯ ЗЕМЕЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ В ПАРАДИГМІ СТАЛОГО РОЗВИТКУ

Анотація

Проблема. Земельна політика — це система державних цілей, принципів і заходів, спрямованих на регулювання використання, охорони та відтворення земельних ресурсів. Вона визначає пріоритети і рамки для управління земельними відносинами, забезпечуючи збалансоване поєднання економічних, екологічних та соціальних аспектів. Ефективність земельної політики залежить від розробки чітких стратегічних завдань і впровадження нормативно-правових актів, які сприяють сталому розвитку і раціональному використанню природного капіталу. У сучасних умовах актуальним є перегляд підходів до земельного управління з урахуванням екологічних викликів і економічних пріоритетів.

Мета. Метою дослідження є визначення стратегічних орієнтирів та розробка пропозицій щодо шляхів реалізації земельної політики України в контексті парадигми сталого розвитку.

Результати. Стаття присвячена обґрунтуванню сучасного стану та векторів розвитку земельної політики України в контексті парадигми сталого розвитку. Розкрито вплив глобальних екологічних викликів на трансформацію державної політики у сфері землекористування, проаналізовано основні ризики, загрози та чинники, що ускладнюють забезпечення ефективного, екологічно безпечного та соціально орієнтованого використання земельних ресурсів.

Наукова новизна. Запропоновано концептуальні основи формування перспективної земельної політики, яка може бути зафіксована в національному стратегічному документі з чітко окресленими цілями, завданнями, інституційною структурою та інструментальними механізмами її реалізації. Наведено комплекс практичних заходів для впровадження цієї політики в умовах воєнного та післявоєнного періоду.

Висновки. У контексті викликів глобальних змін клімату, зростаючого антропогенного навантаження та нових реалій воєнного часу, земельна політика України потребує системного переосмислення відповідно до принципів сталого розвитку. На сучасному етапі актуалізується проблема збереження потенціалу земельних ресурсів, їх ефективного використання та екологічної збалансованості, що обумовлює необхідність перегляду стратегічних цілей, нормативно-правових підходів і організаційних механізмів управління землею. Запропоновані у статті стратегічні орієнтири та практичні напрями реалізації земельної політики відображають системний і міждисциплінарний підхід, орієнтований на екологічну, соціальну та економічну ефективність.

Комплексний аналіз ризиків засвідчує, що одним з головних бар’єрів досягнення сталості в управлінні земельними ресурсами є низька інституційна спроможність державних органів, відсутність цілісної системи моніторингу, слабка інтеграція цифрових технологій та недостатня міжвідомча координація. Пропонується розглядати запровадження Єдиного інформаційного простору земельного управління як базову передумову підвищення прозорості та ефективності процесів планування, розподілу та контролю за землекористуванням. Одночасно необхідно посилити участь громадськості, фахових саморегульованих організацій і наукових установ у формуванні політики через інструменти публічного моніторингу та стратегічного прогнозування.

З огляду на викладене, рекомендується на рівні державного стратегічного планування закріпити концептуальні основи екологізації земельної політики, розробити інтегровану Генеральну схему охорони та відтворення земель, адаптовану до потреб повоєнного відновлення. Важливою є також подальша розробка нових законодавчих ініціатив, зокрема щодо встановлення чітких стандартів родючості, меж допустимого навантаження на ґрунти та механізмів екосистемного підходу до регіонального землекористування. Успішна реалізація цих завдань забезпечить не лише збереження національного природного капіталу, але й створить умови для формування збалансованої, інклюзивної та конкурентоспроможної економіки.